Чому, навіщо треба жити,
Коли немає навіть почуттів
Коли усі, кого любила
Вже зникли десь у вирі днів.

Коли ти відчуваєш, що самотність,
Яка раніше викликала страх
Тепер несе в собі жорстокість...
Й не повернути час ніяк.

Набридли ті людські казкИ про долю
Мовляв, " Живеш собі - й живи"
А що робити, коли проситься на волю
То серце з криком "ПОМОЖИ"...?!

Чому для всіх усе прекрасно,
А я лиш можу дихати у снах,
Де гояться усі тілесні рани,
Де так радіє стомлена душа.

У снах, в яких немає смерті...
Що поломала мій колись здоровий глузд
А всі думки - вони відверті...
У снах, що змили кров із рук...

Для чого ж тоді жити,
Якшо нема нічого- тільки злість
Мене давно пора вже вбити,
Бо несповна я розуму, як кажуть всі...

А день для мене - як прокляття
Осліпла вже давно від цих людей,
Від їх спотворених уявлень...
Вже досить тих пустих очей...

Серед людей і міст - лише самотність,
Наставником і другом є мій сон
І біль приховує моя жорстокість...
Але її ненавидить мій Бог...

...Забутись би в цих снах...
Померти, зникнути, піти....
Але чомусь не відпускає страх...
Адже і ТАМ для серця місця не знайти....

Без заголовка Дневник

Понедельник, 14 Января 2008 г. 15:57 (ссылка)редактировать
В колонках играет - Nokturnal Mortum - Cheremosh
Настроение сейчас - усталое

Шаг за шагом.. человек выходит в мир, сначала-это маленький ребенок, который удивляется изобилию красок и звуков этого совсем нового и неизведанного мира, ребенок растет, учится любить, понимать, верить... проходит время, дитя стает старше, познает разочерование в любви, его впервые не поймут, и впервые обманут.. время летит... тело маленького человечка поразили метаморфозы и он уже стал Человеком. но ему не дано понять жестокости этого мира, он не верит, что все яркие краски, которые он когда-то увидел, вдруг превратились в бездонную серость...его не радует этот мир, и он берет в руку нож и перерезает нить, которая держала его здесь... его больше нет...он не выдержал тяжести серого света..

Вы когда-нить слышали: он(она) родился(лась) чтобы умереть...

Комментарии (0)Комментировать В цитатник [+ в друзья]

И кожа медленно бледнеет,
И кровь из губ бежит змеёй.
Внутри всё стало холоднее…
Последние минуты я с тобой.

Растрепанные волосы в глазах…
Дышать свободно ты не можешь…
Последняя, чистейшая слеза
Горячим льдом скатилася по коже.

Глаза безумные белеют,
И синяки мертвецкие вокруг…
Не бойся, смерть тебя согреет,
С последним вздохом ты отпустишь дух.

Ты дышишь резкими рывками,
Стараешься побольше ухватить,
И воздуха, как будто, в целом мире мало…
В тебе надежда есть ещё все страхи победить…

…Но пульс застыл, глаза остекленели,
Не нужно больше воздуха тебе…
Мы даже попрощаться не успели…
Слепая тишь повисла в темноте.

Последний мой тебе подарок
Горящая свеча… огонь всегда с тобой.
И чёрною слезой стекает воск,… и я рыдаю,
И ставлю я свечу тебе за упокой…

Добавлено (05.04.2008, 22:54)
---------------------------------------------
Сиджу, дивлюсь у вікно спостерігаю за подіями в цьому світі. В світі в якому, через якусь помилку когось з виші, опинилась я. Так, мабуть просто помилка, бо інакше нащо мене тут. Ну хіба Хтось підкинув мене, бунтарку, сюди, де долі всіх Кимсь десь давно написані, для того щоб розвинути в цього Когось комплекс неповноцінності.

Добавлено (05.04.2008, 23:02)
---------------------------------------------
Я блукаю містом, роздивляючись вулиці та будинки. Наче турист який вперше їх бачить. Та я занадто впевнено ходжу цими вуличками і не вивчаю їх, а шукаю щось нове, невідоме. Мабуть, просто хочеться зрозуміти, постаратися змиритись з тим, що тут, в цьому світі справедливість, демократія набули нових значень. Які ну зовсім не схожі, майже антонімічні від тих про які говорять. Чому мало хто знає, що порозуміння це коли, в першу чергу ти розумієш когось і домагаєшся взаємності, а не коли ти вимагаєш розуміння, а когось навіть слухати не хочеш. Чому між суперечко і дискусією вже нема різниці? Існує ще багато таких “чому”, але з їхнім існуванням змиритись треба. Хоча ні, я не хочу і не буду. Я боротимусь. Але не зараз і не сама, бо вже за десять хвилин я зустрінусь з тим, за ради кого варто жити. За ради якого варто виправити весь цей світ. От би дістатись до Того хто їм всім долі написав. І в “добровільно-примусовому” порядку попросити виправити сценарій. Та тільки як до Нього дійти? Чи доїхати, долетіти? А може не треба так далеко, може цей Хтось набагато ближче?!

Добавлено (05.04.2008, 23:04)
---------------------------------------------
мій найкращий друг, це романтичний Дон де Храм, майже Дон Жуан. Людина яка маючи купу своїх глобальних проблем, знаходить час на мене, людина яка завжди поруч. За це я його дуже люблю. Іноді здається, що кохаю, навіть ревную часом. Іноді в грудях щось оживає, ворушиться, б’ється, старається вирватись на волю. Воно таке важке колюче, нестерпне… я не знаю, що це. Та я навчилась непогано з цим справлятись.

Вечір. Сльози. Біль! Страждання.
Несамовитість! Пустота!
Дорога, страх і сум прощання.
Кінець стражданню - самота.
Пам'ять! Спогад! Забуття!
І пошуки кінця життя!
І жаль, і крик, трепіт сумління.
Прохання! Шлях до розуміння.
І це кінець, безодні звук!
І тишина, і крок до існування
І дотик, спокій, ніжність рук.
Людина - жертва у кохання!

Сумрак неизмеримый
Гордости неукротимой,
Тайна, да сон, да бред:
Это - жизнь моих ранних лет.
Этот сон был всегда тревожим
Чем-то диким, на мысль похожим
Существ, что были в былом.
Но разум, окованный сном,
Не знал, предо мной прошли ли
Тени неведомой были.

Да не примет никто в дар наследий
Видений, встававших в бреде,
Что я тщетно старался стряхнуть,
Что, как чара, давили грудь!
Оправдались надежды едва ли;
Все же те времена миновали,
Но навек я утратил покой
На земле, чтоб дышать тоской.
Что ж! пусть канет он дымом летучим,
Лишь бы с бредом, чем был я мучим!

© Эдгар По